Я не думаю, що вже настав належний момент, коли це мало б статися, що ми як людство до цього готові, але вважаю, що ми близькі до цього.
Я також не стверджую, що потрібно порвати з минулим і традиційною естетичною думкою, хоча могло б здатися, що саме це стверджую. Не зовсім: без цього минулого та його внеску взагалі неможливо зрозуміти перспективу, у якій мистецтво стає чимось загальним і в кожному окремому випадку усвідомленим. Годі й казати про виникнення самої цієї ситуації, так зрозумілої свідомості існування мистецтва та його ролі, тобто появи цього тексту. Можна припустити, що людина має здатність творити саме для того, щоб виходити за межі створеного, а здатність виходити за межі створеного — щоб виправдати виникнення цієї власної здатності, набутої шляхом еволюції, виправдати її дальшою еволюцією. 
Якщо піти за концепцією, згідно з якою сама «Краса» не може бути охоплена категоріями понять, бо її суть — переживання, досвідчування, що як таке не зупиняється в жодних поняттях, легко дійти висновку: уся розмова про мистецтво ґрунтується на чомусь штучному й нереальному, на певній домовленості та є просто «торжищем», нічим не відмінним від того, проти якого «бунтували» містики, зустрічаючи його у святих місцях. Дуже прикро, що досі вважають можливим володіти мистецтвом, «торгувати» ним — не лише буквально, а й переносно, тобто спекулювати, узагалі дискутувати про нього, обмінюючись поглядами, наче товаром. Прикро, бо суттю мистецтва, як і Краси загалом, незмінно, здається, залишається думка, виведена Платоном: є певна прихована, вища Істина, яку через Красу як її вираження в межах нашого сприйняття ми можемо переживати у формі «проблисків». 
Розвиваючи цю думку далі (вже за Кантом і в світлі герменевтики), цю приховану сутність можна сповна пережити лише в найбільш особистих і суб’єктивних відносинах себе через твір з Істиною. Будучи Єдиним і «Цілістю Всіх Речей», Істина не може бути у власності того, що в ній міститься, зокрема й понять про неї. Звісно, тут постає проблема діалектичного поступу суджень. Вважаю, що це, безперечно, дуже важливо й навіть руйнує всю представлену тут мною конструкцію, фактично викидає, жбурляє в кошик увесь цей текст. Проте лише доки ми рухаємося в категоріях саме «торжища понять», тобто розмаїття теорій, які нам не потрібні, бо випливають із відмінностей у ступені нашого самопізнання. Саме мистецтво дає нам це самопізнання як наша особиста молитва й ритуал, давніші за всі поняття, що, маючи потужну силу відкривати явища, водночас закривають їх, скорочуючи наше переживання. Поспішаю пояснити: я не стверджую, ніби цей діалектичний поступ непотрібний, адже без нього мій висновок узагалі був би неможливим. Я стверджую, що саме цей поступ, явище критики й поглядів на мистецтво упродовж історії, призвів до деградації самого себе. Це утворення слугує нам саме для виходу за його межі, щоб піднятися на вищий рівень свідомості, а отже, й користування тим «чимось», що ми називаємо Мистецтвом. 
Отже, на мою думку, вся дискусія про мистецтво вже слугує лише тому, щоб «набувати» видимості розуміння його суті, що зрештою не збагачує нас внутрішньо більше, ніж саме відкриття себе творові (у розумінні Ґадамера) та вплив цього твору на наше внутрішнє перетворення, а також водночас — щоб руйнувати саме поняття мистецтва. Саме тому я стверджую: можливо, всю теорію мистецтва, всі науки, які його досліджують, Людство ввело у світ, щоб зрештою порвати з ними шляхом еволюції своєї колективної свідомості; можливо, мистецтво для нас — етап. Тому цей текст не іконоборчий і не спрямований проти мистецької критики (адже сам є її частиною) або проти мистецтва, а через нього — до дальшого поступу, звільнення людського творення з в’язниці понять. Стершись, ці поняття створили просто порожній простір, який творення тепер намагається заповнити; ознакою цього є наведений виклад. Науки про мистецтво й усі поняття про нього навчили людство значущості сили творення настільки, що невдовзі ми можемо почати свідомо користуватися цією силою без них. Сьогодні вони руйнують самі себе як утворення, штучно створене людиною, очевидно (хоча неможливо це точно визначити й довести), для еволюції. Вони — різновид певного Великого Поняття, Метапоняття, завдяки якому наше усвідомлення дійсності переходить на «вищий рівень». Можливо, це еволюція не лише людського виду, а й самої дійсності. У цьому сенсі залишаються актуальними слова Ґадамера про те, що гра грає нами, натомість Бодріярові поняття «симулякра» та «симуляції» набувають позитивного значення.
Архівні коментарі
Коментарі читачів і відповіді автора з оригінальними підписами та датами.
Anonymous ·
Переклад коментаря
Думаю, плин історії неможливо зупинити. Різноманітність світу, радше, поглиблюватиметься. Сьогодні частіше говорять про візуальну культуру, ніж про мистецтво, і це поняття доречніше для сучасних візуальних процесів. Те, про що ти говориш, може, радше, спричинити розчинення мистецтва в житті, через що ми перестанемо його помічати. Двоїстість нашого світу, яким править відмінність, змушує думати, що це матиме як позитивні, так і негативні наслідки...
Оригінальний коментар
Mylśle, że biegu historii nie da sie zatrzyamac. Że rożnorodnośc świata bedzie sie raczej pogłebiac. Dzis mowi sie raczej o kulturze wizualnej, niż o sztuce i to pojecie jest bardziej własciwe dla wspolczesnych wizualnych procesow. To o czym mowisz może spowodowac raczej rozpuszczenie sie sztuki w życiu, przez co przestaniemy ją dostrzegac. Dualnośc naszego świata, ktorym żądzi rożnica, każe myślec, iż bedzie to miało swoje, zarowno pozytywne jak i negatywne konsekwencje...