Мистецтво віддаляє від істини, доки не підпорядковане філософії.
Наведена вище теза містить думку, яку Платон висунув у «Державі». Придивімося, чому мистецтво не може бути залишене саме собі, а мусить підпорядковуватися філософії? Що такого «має» філософія?
Повернімося до дещо ранішого, ніж «Держава», твору — «Менона», щоб освіжити поняття анамнезису, яке допоможе відповісти на ці запитання.
Увесь стрижень діалогу — запитання, яке Менон ставить Сократові на його початку: «чи можна навчитися чесноти, чи навчитися її неможливо, проте можна здобути вправлянням? Чи її не здобувають ні вправлянням, ні навчанням, а вона властива людям від природи або приходить в якийсь інший спосіб?»
Отже, головне питання тут — поняття чесноти та способу її здобуття.
Сократ поступово веде там Менона у спосіб, типовий для свого методу: немов повитуха при пізнанні знання, допомагає думці «народитися» у співрозмовника. Ставлячи наступні запитання, Сократ послідовно показує, що Горгій, чиє розуміння чесноти поділяє й Менон, розділяє чесноту на різну для чоловіків, жінок, дітей, рабів тощо. Він порівнює цю ситуацію з великим вуликом, у якому кожна бджола інша, але ж щось робить кожну бджолою. У цьому місці Платон звертається до своєї концепції Єдиного та математичних сутностей, відомих нам переважно з його «неписаного вчення». Отже, він запитує, що спільного в чеснотах усіх людей. Тут Менон перелічує різні частини чесноти, як-от справедливість, мужність, згодом — силу в урядуванні тощо. Так окреслюється діалектика, якою скористався Платон: Менон стверджує, що суттю чесноти є її частина, не усвідомлюючи, що говорить лише про частину, а не про саму суть чесноти. Це йому показує Сократ за допомогою хитрощів. Він порівнює проблему визначення чесноти із запитанням: що таке форма? Потім на прохання Менона сам відповідає, що таке форма: це єдине з усього, що завжди супроводжує колір. Відповідь не задовольняє Менона, який запитує: а якщо хтось ніколи не бачив кольору, чи для нього форма не існує? Тоді Платон дає належну відповідь, називаючи суть форми межею. Згадую про це, бо, як згодом виявиться, перша відповідь була навмисно неточною. Тоді Менон уже змушений відповісти, що Горгій уважав чеснотою.
Після попередніх концепцій чесноти, відкинутих діалектично, Менон тепер говорить: «я називаю чеснотою те, щоб той, хто прагне краси, міг її здобувати». Тоді Сократ запитує, чи той, хто прагне краси, прагне також добра. Коли Менон підтверджує, що так, Сократ допомагає йому вивести висновок: «ніхто не хоче злого, якщо сам не хоче бути таким», отже, «чеснота — це спроможність примножувати блага». На цьому Менон хотів би зупинитися, але Сократ вирішує розглянути, чи відповідає істині таке розуміння чесноти. Він допомагає Менонові дійти висновку, що чеснота — це діяти згідно з частинкою чесноти, бо нагромадження матеріальних благ знову потребує частинки чесноти, щоб ці блага принесли користь. Тоді Менон дізнається, що неможливо знати, чим є частинка чесноти, якщо не знаєш самої чесноти. Ми дізнаємося, навіщо було відкидати неправильну відповідь щодо форми: «тому що в ній була спроба відповісти за допомогою того, що ще тільки шукали й щодо чого ще не було згоди». Тому, пояснює Сократ, неможливо сказати, що таке чеснота, пояснюючи її частинку, так само як частинкою форми був колір, якого виявилося недостатньо для пояснення суті форми. «Чим же має бути чеснота?» — запитує тоді Сократ. Не знаходячи відповіді, Менон здається: стверджує, що нічого не знає про чесноту й дізнатися неможливо, указуючи на вплив Сократа як того, хто сам нічого не має й позбавляє інших, не маючи знання, позбавляє його інших. Тоді Сократ лише торкається питання гадки, яку мають люди, і того, наскільки вона далека від істини. Сократ заявляє про готовність далі шукати суть чесноти. І саме в цю мить ми доходимо до анамнезису.
Зневірений Менон запитує: «і як ти шукатимеш разом зі мною, Сократе, те, про що взагалі не знаєш, що воно таке? Яку з речей, про які нічого не знаєш, ти поставиш перед собою й почнеш шукати? Адже навіть якби ти випадково натрапив саме на неї, як знатимеш, що це саме те, чого ти не знав?» Читаючи діалог, відчуваєш, ніби Сократ від початку знав, як він розгортатиметься, і вільно формував його заради певного усвідомлення.
Адже саме після цього запитання він висуває разючу думку про пригадування, що має подвійний характер: міфічний і діалектичний. Міфічний бік — те, що він виводить свою концепцію з віри в безсмертя душі, уміщеної в грецькій міфології: віри, що душа помирає, аби знову народитися й знову померти, підказуючи вчення про метемпсихоз. Далі він стверджує: долаючи весь цей шлях, душа засвоює знання та істину. Відповідаючи на справді софістичне запитання Менона, він також стверджує, що душа може пізнати невідоме шляхом пригадування (anamnezis). Проте Сократ у діалозі чудово усвідомлює міфічний характер свого висновку та його неґрунтованість на діалектичному досвіді, тому проводить «маєвтичний експеримент», завдяки якому здобуває незвичайний доказовий матеріал. Він наказує рабові, який прислуговує співрозмовникам, відповідати на послідовні запитання. Раб безпомилково відповідає на всі — звісно, завдяки чудовому володінню Сократом цим методом наведення. Так раб розв’язує складне математичне рівняння, якого не міг би розв’язати як неосвічена людина, що не знає теорем Піфагора. Як стверджує Сократ, це доводить, «що він вивів їх зі свого єства, зі своєї душі, що він їх пригадав». Наприкінці діалогу Платон повертається до розмови з Меноном, цього разу — про різницю між гадкою та знанням; тоді гадку, вагу якої він уже раніше підказав, чітко й повністю названо. Діалог закінчується без відповіді на запитання: що таке чеснота?
Саме так: можливо, насправді підвішена відповідь зовсім не означає відсутності відповіді. Можливо, саме поняття анамнезису відсилає до суті чесноти, бо відсилає до знання. Можливо, весь «Менон» — це запитання, яке Платон доручає Сократові й Менонові поставити нам, читачам: чи не є чеснота насправді пригадуванням?
За цією концепцією правдою було б те, що краса також є пригадуванням і, власне, всі інтелігібельні сутності були б анамнезисом. Це вказувало б радше на процес, аніж на стан. Саме процесом є й Дерридине différer або подібні роздуми Дельоза. Можливо, говорячи сьогодні про переворот у платонівській думці, пропустили істотну деталь: анамнезис — це зародок. Différance є лише відношенням сутностей, їхнім взаємним співвіднесенням, а чи анамнезис — не подібне відношення між істиною й тим, хто її пізнає? Чи не є також ця межа тим, чим є напруження в діалектичному дискурсі двох людей, які дискутують? Différer між їхніми діалектично зіставленими позиціями на шляху до того, що виринає із цього Différer, тобто, подібно до анамнезису, — на шляху до пізнання.
У такому розумінні сучасна філософія не порвала з платонівською Діадою, а лише звернула увагу на те, що Платон уже, схоже, підказував, хоча не назвав і не описав. Саме це залишається єдиним аргументом на користь «новизни» сьогоднішньої концепції деконструкції. Платон же, не описуючи цієї концепції, просто користувався нею у філософській практиці, указуючи цим митцям напрямок руху. Приписуючи все це Платонові, я маю на увазі, що це так чи інакше є фактом, навіть якщо Платон робив те, що, як я припускаю, він робив, якимось чином несвідомо. Зрештою, це все-таки відбулося.
Тож час перейти до початкової тези — мистецтво віддаляє від істини, доки не підпорядковане філософії, — і дослідити її. Там я також поставив запитання, що робить філософію вищою за мистецтво. На мою думку, це саме здатність відкривати істину шляхом методу маєвтичної діалектики, коли учасникам такого процесу уможливлюють анамнезис. Отже, філософія — основа мистецтва, яке хоче відірватися від чистого мімезису. Мистецтво не мусить бути копією копії: воно може — і я вірю, що насправді так і є — відкривати істину та бути порталом до неї, водночас становлячи артефакт, у якому істина міститься безпосередньо. У цьому сенсі зрозуміла Платонова критика мистецтва: він не хотів бачити його таким, що наслідує те, що наслідує, або навіть наслідує наслідуване, і, можливо, відчував, що його суть — відкривати те, що наслідує матеріальний світ. У будь-якому разі він давав мистецтву надію, відкрито проголошуючи: єдиний порятунок мистецтва з погляду істини — його підпорядкування філософії.
Я усвідомлюю, що мої роздуми мають виразно більш індивідуальний, ніж науковий характер, підкріплений певними аргументами й відсиланнями до філософської та естетичної думки історії. Але знаю також, що форма цього викладу не дозволяє такого обґрунтування через необхідну розлогість, якої він мусив би тут набути, щоб стати достатньо переконливим. Тож мені залишається лише висунути чисті спекуляції в окресленому напрямку.
Неминуче треба також сказати, наскільки я погоджуюся майже з усією Платонівською Думкою й як багато їй завдячую. Хочу також зазначити: читання «Менона» та вивчення філософії загалом може бути ще захопливішим, якщо не ставитися до неї як до цікавинки, а докладати зусиль для її поглиблення. Я також добре знаю: думка, яку тут розвиваю, напевно може зустріти й зустріне гостру критику, контраргумент, як це відбувається в усьому діалектичному процесі. Але чи не в цьому й полягає сенс — таким способом дістатися знання, відкриваючи простір для Différance / Анамнезису?