Композиція для семи чуттів

Виставка «przed.. po.. zamiast» — «перед.. після.. замість» у люблінській Galeria Cicha4 Кураторка — Марта Ричковська (колективна виставка за участю Еви Зажицької, Анни Калвайтис, Павла Корбуса, Емраха Ґьокдемі). Існують риторичні фігури, які називають перформативами. Одна з них — саме «перформерська виставка». Виставка, тобто різновид презентації творів, а також думок, ідей, почуттів. Перформерська — тобто яка? Мінлива, інтерактивна, така, що сама себе виконує, сама… себе презентує? «Perform» підказує акцію, чинність, дію або певне напруження — у будь-якому разі динамічну ситуацію. Проте виставка зазвичай статична; інакше це виставка фільмів, скульптур, кінетичних інсталяцій або живих істот, але не мистецтва перформансу. Упорядкуймо: чим є перформерська виставка перформансу (скорочено — перф. вист. п.)? Певно, що на такій виставці щось буде показано. Так само передбачається, що якийсь глядач захоче це побачити. Проте важко сказати, що саме виставлятимуть: адже що виставляти, аби це була перформерська вист. п.? Звісно, можна подумати про документацію, начерки, проєкти чи навіть об’єкти, що виникли внаслідок чийогось п. Однак чи була б така виставка перформерською? Можливо, але це аж ніяк не очевидно. Глядач не знає, чого очікувати, тож вист. п. починається вже тієї миті, коли він про неї чує. На цьому етапі виставка відбувається в ньому й найбільше стосується його. У цю мить глядач може «оглядати» власне усвідомлення цього феномену. До того ж цей образ мінливий: він дозріває та поглиблюється в міру очікування самої виставки. Отже, сама концепція вист. п. запускає процес п. (властивий усім виставкам хоча б через обіцянку-перформатив, що якась виставка відбудеться; проте у випадку виставки чогось такого важкого для визначення, як п., це стає справді помітним). Оскільки цей п. відбувається в уяві глядача, його можна визначити як концептуальний. Глядач розмірковує й уявляє те, що може побачити на виставці. Він не знає і майже ні в чому не може бути певним. Може бути певним лише того, що побачене буде зроблене митцями, які виставляються. Знає тільки де, коли й хто. Не знає що, але знає хто. Отже, що йде побачити глядач? Адже навряд чи він побачить митця у вітрині. То що ж побачить глядач? Ця невизначеність — суть концепції перформерської виставки, яка в такий спосіб сама є перформансом. За допомогою символів я показую місце, час, контекст, себе, апорію «перформерської виставки» й… глядача. Використовую лише ті «метаматеріали», що вже доступні, аби ні на крихту не вийти за межі «вист. п.». Мені цього досить. Я не показую жодного фізичного об’єкта, лише символи, які спрямовують глядача до показуваного мною перформансу. Звісно, символи можна вважати об’єктами, проте вони є перформативами (у тому сенсі, що відсилають до чогось іншого). Символ сам є перформансом, тому я послуговуюся символом. Символ — це «помост» між матерією та ідеєю, перформанс — «помост» між життям і мистецтвом. Я так вважаю, тож уже тут виставляю себе. Натомість поза текстом виставка має такий вигляд: ніч перед вернісажем я проводжу на території виставки. Тоді виконую творчий акт, званий перформансом. Дія полягає в записуванні акції, яку я там виконую, за допомогою символів, розміщених на стінах. Акція стосується вже згаданих місця, часу, контексту, мене, апорії «перформерської виставки» й глядача, якого я сам переживаю як перформанс, — того, хто прийде побачити те, що я роблю (лише таке виконання моєї «перформерської виставки» в останню мить дає мені змогу повністю пережити цей перформанс). Звідси видно, у якому сенсі я показую глядача. Я показую набагато більше, проте все це разом здається замкненим на собі, тобто мистецтвом для мистецтва. Глядач оглядає себе, перформанс стосується перформансу, а автор, зрештою, нічого не виставляє. Тепер я покажу, що ця дія не цілком замкнена. Тріщина — це запис. Код символів, сам по собі синтетичний, зосереджений на виконанні інформаційної функції. Він відсилає до внутрішніх переживань. Перформує в їхньому напрямку — а може, перформує самі переживання. Отже, маємо внутрішні переживання під час огляду виставки. Усе завдяки чуттєвості перформансу, тому, що він можливий лише тут і тепер. Його треба досвідчувати й переживати. Бути свідком, на місці. Не може бути мови про перформанс, який уже відбувся. Тоді це вже інша галузь, заснована на перформансі: наприклад, документація, фотографія, відео. Як подолати неможливість утримати цю ефемерну людську діяльність? Однією альтернативою є концептуальний перформанс типу «перформерська виставка», іншою — трактування предмета й історії як перформансу, ще іншою — таке саме трактування природи. Проте на цій виставці я намагаюся створити ще одну. Так ми доходимо до суті: за допомогою символів я створюю уявну площину гомеостазу для реципієнта перформансу, який уже завершився (у ніч перед вернісажем). Символи відсилають до моїх жестів. Кожен водночас є «вказівкою на» й «відсиланням до». Символ указує на мій жест і відсилає до конкретного чуття, яким цей жест має сприйматися. Чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак) і символи (око, вухо, ніс, долоня, рот). Отже, на стінах, у місцях, обраних унаслідок перформансу, з’являться символи очей, вух, носів тощо. Перформанс чуттєвий. Мистецтво сприймають за допомогою чуттів. Проте я показав, що існує перформанс, який відбувається в розумі. Можна поглянути на це так, що розум також є чуттям. Я навіть вважаю, що почуття теж є чуттям. Вони — немов батьки чуттів. Чуття — прамедіум будь-якого мистецтва (п’ять чуттів реалізму, розум абстракціонізму та почуття експресіонізму). Тому іноді своїми символами я відсилаю глядача до чуття розуму (мозок) і чуття почуття (серце). Отже, використовуючи символи, які відсилають до семи чуттів, я компоную свій перформанс. Глядач має брати участь у перформансі, інакше він його не «побачить», а побачить лише символи, перетворюючи означник на означуване. Глядач оживлює цей перформанс, оскільки всі ці символи чуттів самі по собі статичні й хтось мусить надати їм руху. Це фабульний твір, оповідь із початком, розвитком і кінцем, яку можна оглядати в довільному порядку, проте рекомендований той, у якому відбувається мій перформанс розміщення символів (виконаний у ніч перед вернісажем). Цей твір розповідає про глядача на «перформерській виставці» в кам’яниці на вулиці Цихій, у дні…, який дивиться, як я виставляю перформанс. Це ще не все. Він розповідає також про постперформанс, про новий модернізм, метафізичну перспективу й захоплення реальним перед лицем віртуального. Адже як інакше, ніж реально, можна пережити перформанс і навіщо йдуть на виставку? Для контрасту: те, чого глядач не побачить, він зможе побачити лише поза виставкою, у віртуальному середовищі інтернету, на моєму (перформерському) блозі. >