Маніфест перформативного кіно
— відійдімо від створення ілюзії правди й імітування реальної чи вигаданої дійсності в
напрямку правди самої по собі, не обманюймо глядача, а ведімо його, позбудьмося
звички препарувати дійсність і зловживати кінематографічною вигадкою,
— замінімо акторів перформерами, тобто людьми, які можуть щось автентично
представити у властивий саме їм спосіб. При цьому пам'ятаймо, що перформери не
обов'язково мусять бути митцями. Крім того, усвідоммо, що ними можуть бути актори, здатні використати
свою майстерність як інструмент власного висловлювання,
— зробімо операторів, гримерів, техніків та інших учасників знімального процесу учасниками події,
які можуть (якщо захочуть) позначати свою присутність і самі бути видимими у фільмі під час
своєї роботи,
— зробімо так, щоб кожен кадр камери мав свою ідентичність, тобто щоб кожен оператор був
перформером, а кожну об'єктивну камеру можна було розпізнати як установлену одним із
них,
— помітьмо, що знімання фільму — це подія, яку можна представити
публіці як перформанс, а потенційно навіть як SpaceTime Performance, що дозволяє їй
— користуймося перформативами, тобто висловлюваннями або виразами, які встановлюють
певний стан речей самим фактом їх промовляння. Розпочнімо взаємодію з глядачем,
приховуючи та/або відкриваючи у фільмі речі, які глядач / активний реципієнт отримує на
ментальному рівні, наприклад, у формі обіцянки або загадки, яку треба розв'язати після перегляду
фільму, знайти в місцях із фільму тощо,
— зробімо так, щоб низькі витрати на виробництво не мусили позбавляти творців можливості знімати фільми, і
помітьмо нарешті, що переважна більшість кіновиробництв — це здебільшого
марнування часу, енергії, нервів, грошей і природних ресурсів, а знімати
фільми можна дешевше й не менш цікаво, якщо перестати намагатися відтворювати та наслідувати
дійсність, а спробувати показати її, компонуючи твір із належним чином виокремлених
контекстів реальних ситуацій,
— зрозуміймо, що не лише документальний фільм може бути записом реальної ситуації, адже цього
можна досягти й у художньому фільмі,
— замінімо сцени ситуаціями, а сценарії — ситуаційними планами, щоб звільнити тих, хто здійснює
в них свої творчі акти, від необхідності багаторазових повторень і дублів, що
суттєво полегшить роботу, зменшить витрати на виробництво й дозволить творцям по-справжньому працювати над
глибиною свого творчого висловлювання,
— скористаймося тим, що комунікація лише малою мірою складається зі слів, а існують також мова тіла,
перфонеми, специфічна поведінка, культурні коди чи мова мистецтва. Не створюймо
радіовистав із балакучими головами, ілюстрованих трупосексом, а покажімо щось
цінне, наприклад людську чутливість, яку важко виразити словами, бо їй властивий інший тип експресії. Дозвольмо створювати фільми людям, які не говорять (ідеться не лише про те,
щоб застосовувати жестову мову у фільмі), і взагалі покажімо, який величезний потенціал приховано
в такій зміні парадигми, що вона змінює в людському розумінні світу, що робить із людською
свідомістю,
— ставмося до експериментів не як до формальних прийомів, а як до стратегії поглиблення
істотного змісту,
— поважаймо індивідуальний спосіб роботи над фільмом, дозвольмо
творцям переживати проблему або стан, що є сутністю їхньої участі, замість того щоб вимагати від них
психологічної готовності та ремісничих навичок, дозвольмо їм цілком
самостійно давати раду змісту твору. Створюймо ситуаційні плани з високою толерантністю до
випадкових чинників та інших змінних. Дозвольмо творцям проходити свій
творчий шлях під час реалізації, а фільмові — мати відкритий характер, завдяки якому він може отримати продовження
в наступному,
— зменшмо роль режисера: нехай замість розставляти людей створює можливості, контекст і
загальну ситуацію та дбає про цілісність відповідно до бачення й концепції певного фільму,
— відкиньмо ієрархічний диктат і відкриймося горизонтальній ідейній доступності,
яка дозволяє перевизначати це кіно так само, як постійно перевизначається перформанс. Нехай
усі, хто працює над фільмом, будуть творцями, а не працівниками виробництва.
Помітьмо нарешті, що кожен може сам визначати напрям розвитку цього виду кіно,
говорячи, чим воно є, адже воно нікому не належить (відповідно до ідеї STP
SpaceTime Performance), і не біймося
розвивати відчуття, що створення фільму — спільний акт творення. Так само нехай кожен,
хто створює таке кіно, має можливість формувати його сутність і поглиблювати її. Те, що
незалежне, як, наприклад, перформативне кіно, саме впорається з фальшю (свята утопія),
— дописуймо тут наступні пункти, але нехай спершу вони будуть перевірені на практиці.
Крім того, кожен може змінити попередні пункти, якщо їхній зміст колись стане
неактуальним. Це природно, адже перформативне кіно має саме таку рису: воно перформує,
змінюється й перетворюється разом із нами, залишаючись по суті тим самим, тобто саме таким
невимушеним творінням, як ми…
Oskar Chmioła 25.07.2020 р., Сопот