Коли — 16.02.2010 о 15.30; де — Спокойна 15, опинися тут
Ситуація жива завдяки динаміці того, що її ініціює. Що надає всьому руху? Що таке мана? Що це за флюїд, енергія, сила — чи чим би воно не було, — що пронизує все, надаючи йому життя? Навіть якщо все звести до матеріальної енергії, все одно залишиться запитання про те, що її оживляє. Наука не знає відповіді. Можливо, копає не там, де потрібно. Описана ініціатива дає змогу увійти в це запитання та/або шукати відповідь на нього через саму дію. Перформанс відкритий, і кожен може взяти в ньому участь. Досить під час цієї події опинитися там, де вона відбуватиметься. Істотно просто щось чинити. Це може бути споглядання, коментування, мовчання, крик, танець, малювання, говоріння, ліплення, конструювання, гра, руйнування, заважання тощо. Суть залишиться тією самою. Що змушує тебе щось чинити? Ідеться не про відповідь, а про саме її відчуття. Відповідь — це ми.
Спокойна — Спокійна. Назва цієї вулиці виражає її суть. Це був один із найспокійніших перформансів у моєму житті. Ішлося про ману, тобто сутність існування, про саме існування. Про рух, життя, дію. Можна було прийти й відчути щось близьке кожному, хто прийшов. Запитання звучало так: чому ми не здатні нічого не робити, що це за сила, яка постійно наказує нам щось чинити? Тема важлива, як дихання. Звичайна й проста ситуація залежала від творців; а оскільки творцем був лише я один, було дуже спокійно, проте щось відбувалося. Протягом чотиригодинної акції там з’явилося 6 осіб. Вони помітили, що цей перформанс — не гарна й легка вистава, а частина життя. Вони опинилися у просторі й часі, обраних, щоб помітити пульс Маніту. Це була своєрідна церемонія, свято мани. 
Вийшло дуже скромно, хоча в суті цієї події залишався нескінченний потенціал. У концепті не було помилки, так само як у реалізації. Копальня виявилася дзеркалом і відобразила просто те, що було, — дух місця. Було ідеально, бо правдиво. Ті, хто прийшов, робили те, що було їм властиве в цю мить. Кожен мав у розпорядженні себе й замкнений особливий час. Можна було також користуватися групою розкладених там предметів. У результаті люди придивлялися й мовчали або розмовляли між собою про звичне, наче нічого особливого не відбувалося. Це означає, що перформанс досяг успіху, будучи й залишаючись духом Маніту в повсякденному житті людей. Загалом глядачі/митці брали участь у цій акції протягом години: по пів години на початку й наприкінці. Посередині ж поодинці проходили працівники факультету. Три години внутрішньої акції залишалися такими самими, як решта, попри відсутність глядачів і будь-якого запису, документації. Цей чудовий час заповнили звуки, вибиті на вигаданому інструменті з тембром гонга й тибетської чаші, брязкальця, аудіодоріжок, поезії та рухів тіла, а також різних предметів; я сконструював також дві струни й користувався камінням і ключем.
Я мав також нитки, мотузки, значки, папір, гумки, сигаретний дим і простір, повний сходів та ряду балюстрад. Зрештою виникла дуже індивідуальна за характером молитва, а я став Маніту того часу й простору. Медіумом мани.
